“Ми намагаємось показати, що написання курсової чи дипломної не є чимось жахливим, – а навіть є чимось цікавим. Тобто ми намагаємось навіть не стільки змінити фокус погляду на ці речі, а скоріше налаштувати його. Гадаю, це їм потрібно, але я і від студентів чув, що наша програма була корисною. Ти допомагаєш людині підійти правильно до роботи. Просто даєш зрозумілість, що в усьому цьому є сенс, і це важливо”. Яка роль студентства у розвитку  та підтримці системи академічної доброчесності та якості освіти в Університеті? Яким чином студентство може допомагати одне одному та мотивувавати до навчання? Про це сьогодні поговоримо з авторами Менторської програми в КМА.

 

Менторська програми в КМА програма, створена з ініціативи випускника бакалаврської програми “Соціологія” в НаУКМА. Програма фокусується на допомозі студентам-соціологам у написанні наукових робіт: курсових та дипломних. Основою менторської програми є можливість комунікації у форматі peer-to-peer, заохочення студентів до діалогу та мотивування у написанні аутентичної роботи.

Аби краще зрозуміти особливості цієї програми, ми розпитали про неї самих менторів.

 Роман Любенко – випускник бакалаврської та магістерської програм «Соціологія» в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Учасник програми обміну в Університеті Торонто, Канада. Ментор програми Mentors in KMA.

“Я про себе на Linkedin пишу як «aspiring sociologist», мені здається, що це доволі ємко передає суть. Тому що я шість років вчився на соціології, і закінчив бакалаврську та магістерську програми на кафедрі соціології в НаУКМА. І коли я поїхав в Університет Торонто в Канаді, там я теж вчив соціологію. Так,  я соціолог від голови до п`ят. І я також мав можливість опублікувати дві наукові статті, у двох українських журналах”.

Катерина Ситкіна – випускниця Києво-Могилянської академії, бакалавриня соціології. Закінчує магістерську програму “Соціологія та соціальні дослідження” в Університеті Кельна.

Я є асистенткою професора, який викладає статистичні курси в університеті. Це зараз основна моя діяльність. Паралельно я працюю з темами, що пов`язані з нерівністю у сфері охорони здоров`я, та як це пов`язано з емігрантським досвідом людей, також як це впливає на рівень довіри до лікарів. Я роблю аналіз різних країн. Це й є фокусом мого дослідження. У менторській програмі діапазон моїх тем пов`язаний зі здоров’ям.”.

Євген Воронін – автор ініціативи менторської програми в КМА. Випускник бакалаврської програми “Соціологія” в НаУКМА. Закінчує магістерську програму “Соціологія та соціальні дослідження” в Університеті Кельна.

“Зараз я закінчую магістерську програму в Університеті Кельна. Працюю помічником дослідника у соціологічній установі Gesis, у Німеччині. І я спробував об’єднати різноманітних людей, які зацікавлені у соціології, щоб відкрити цю ініціативу”

Роман Сігов – Ментор програми. Випускник бакалаврської програми “Соціологія” в НаУКМА. Раніше працював у Київському міжнародному інституті соціології. 

“У Linkedin я підписаний просто як «Соціолог». Після бакалаврату я пішов працювати в Київський міжнародний інститут соціології. Я пропрацював там рік, потім поїхав до Університету в Дубліні і там пробув кілька місяців. Брав участь у проєкті з тематикою в тіньовій економіці. Після цього я поїхав на навчання до Німеччини, вчив там німецьку мову. Я горів соціологією під час навчання, і зараз дуже радий, що такі проєкти існують завдяки Євгену”.

 

Як виникла ідея з менторством, і як до неї поставилися в “Києво-Могилянській академії”?

Є. Я можу сказати, як вона виникла у мене. Під час прослуховування курсів із кількісних досліджень в Університеті Кельна, я подумав, якби я хотів мати можливість обговорювати свою роботу з кимось, приходити до людей, які прослуховували ці курси тут, і приходити до якихось ідей. Я подумав, що готовий інвестувати свій час у це, тим самим зробити певну мотивацію, і подумав, що це навіть може мати позитивний вплив для університету. Як це відбулося? Я написав шістьом різноплановим людям, тим, хто працюють у різних сферах соціології. Основним критерієм приєднання до програми було те, що людина є випускником/випускницею Могилянки і має професійний досвід. Усі одразу погодилися, – і ми створили цю ініціативу. Перше, що ми відразу зробили, ми сформували, як саме ми будемо допомагати. Ми фокусуємося на концепції peer-to-peer, але лише у контексті комунікації. Тобто студент має можливість обговорювати свою ідею, свою роботу, свої страхи, з людиною, яка є все ще peer, ровесником, але має більший досвід.

А як до цієї ініціативи поставилися в КМА? Чи не було це розглянуто як те, що наукові керівники недостатньо часу приділяють студентам?

Є. Перше, що я зробив, я зв`язався з пані Анною Осипчук, яка на той момент була завідуючою кафедри соціології. Вона поставилася позитивно. Проте спочатку, ми проговорили те, що робота наукових керівників ніяк не змінюється. Ми працюємо у сфері, де раніше студент працював сам: зі своїми страхами, стресами, тривогами, і спілкуванням із іншими студентами, які також нічого не розуміють і переживають. Ми ніяк не чіпаємо комунікацію студента та наукового керівника. Саме науковий керівник визначає стратегію, і навіть тактику написання наукової роботи. Ми додатково розписали, зокрема на нашому сайті, що ми говоримо про менторство як дискусії з нами щодо ідей студентів, і акцентуємо нашу роботу саме на цій складовій.

Ми, звісно, також прописали окремим блоком те, що ми не є другими науковими керівниками/цями. Деякі з нас досі студенти, ми не маємо кандидатського ступеня. Пані Осипчук підтримала нашу ідею. Ми сходили на пару в КМА, презентували нашу ідею. І два роки тому набрали нашу першу групу. Зараз йде другий рік нашої роботи. До того ми одразу написали наш короткий статут та основні правила гри. Акцентуючись на всіх наших страхах, ми прописували, що ментори не мають жодних прав на роботи студентів. Ментори не можуть надавати жодних послуг за будь-яку матеріальну винагороду. Прописали все, що може бути пов’язано з негативним іміджем. Так само, ми не робимо аналіз за студентів, ми не робимо роботи за студентів. Тільки даємо можливість обговорити те, що їм болить в роботі, те що вони хочуть обговорити.

К. І вирішувати за них ми теж не можемо.

Яка у вас була кількість менторів спочатку?

Шість. ( Та сама кількість, що і зараз)

А яка кількість студентів?

Максимум у кожного ментора по 2 студенти. Минулий раз у нас був повний набір – 12 студентів. Цього року у нас 11.

З якими запитами до вас звертаються студенти? Які найбільші труднощі у них виникають?

Р.С. Я насправді не можу сказати, наскільки я можу категоризувати і систематизувати, які запити є найпріоритетнішими. Але те, що спадає мені на думку зараз,  це скоріше не якийсь конкретний запит у формі питання, а просто необхідність якоїсь підтримки, у більшості випадків психологічної. Ми намагаємося показати, що написання курсової чи дипломної не є чимось жахливим, а є навіть чимось цікавим. Тобто ми намагаємося навіть не стільки змінити фокус погляду на ці речі, а скоріше налаштувати його. Думаю, що це їм  потрібно. З  іншого боку, я і від студентів чув, що наша програма була корисною. Ти допомагаєш людині підійти правильно до роботи. Просто даєш зрозумілість, що в усьому цьому є сенс, і це важливо.

І те, що мені також спадає на думку, це методологічні питання. У кожній роботі вони різні. І навіть ті самі проблеми, що були в мене. І це дуже кльово, тому що ти розумієш, що це ті самі проблеми, що виникали в тебе, і ти можеш допомогти. Ти можеш поділитись своїм досвідом. І це дуже зручно і корисно.

Є. Так, я хотів би також додати. Основне – це фідбек. Студенти дуже часто просять фідбек на щось, що вони роблять, на те, як вони думають. Це перше. І друге, що важливо і що я намагаюсь робити у своїй комунікації зі студентами – це говорити з ними максимально спокійно, і говорити, що не обов`язково страждати, щоб щось робити в Могилянці: при написанні диплому чи курсової. Бо якось так історично склалося, що написання дипломів пов`язано часто зі стражданнями, із великим стресом. І закінчується це все катарсисом, під час заходу. Я зрозумів, що щоб писати щось, не потрібно страждати. Люди так не роблять.

Р.Л Я теж дуже уважно стежу за своїми методами комунікації зі студентством, і за тим як я фразую, що я кажу. Я дуже пильную за тим, щоб вживати такі вирази “На мою думку”, “Я так вважаю”. Я намагаюсь відповідати на ті питання, які мені ставлять. І я завжди підкреслюю, що моя роль – це нейтральний порадник.

 Ви назвали багато критичних точок. На вашу думку, як можна полегшити життя студентів? І з вашого досвіду, як зробити так, щоб студент розумів, для чого він це робить?

Є.  Цим загалом займаються наукові керівники та весь склад освітньої програми, який намагається це зробити. Але, якщо говорити з боку цієї менторської програми, я думаю про концепцію дуальності. Люди на першому році соціології кажуть, що я ніколи себе не знайду, це все неправда. І через цю концепцію дуальності, я і сподіваюся, що ми принесемо щось нове. Ця дискусія, що ми даємо студентам – може зрощувати їхній інтерес, їхню мотивацію. Що в майбутньому буде визначатися в їхніх роботах, у їхніх ідеях, комунікації з іншими студентами. І це впливає на зміну всього системного процесу. У систему додається щось нове, інноваційне, нові ідеї та мотивація. 

Ви раніше озвучували тему труднощів. Скажіть, які у вас виникали труднощі в координуванні цим проєктом?

Р.С. Я намагаюсь якомога більше дистанціюватися, щоб якомога менше впливати на студентів. Давати поради, але коли це потрібно, і жодним чином не нав`язувати свою думку. Щодо труднощів, так важко сказати. Я б не сказав, що є якісь труднощі чи перешкоди у нашій роботі. Комунікація зі студентами буває різною, і доводиться підлаштовуватись. Минулого року мої студенти були менш активним. Цього року все навпаки, і це відрізняється від минулорічної практики. Треба підлаштовуватися під особистість студент/ки, щоб розуміти, як з ним/нею комунікувати. Але це не щось, що викликає великі труднощі.

К. Я хотіла лише додати. Дійсно, люди різні і особистості теж різні. Проте інколи треба вибудовувати межі, на що ми можемо реагувати, що ми їм можемо радити, а про що говорити ми з ними не можемо.  У мене були випадки, коли дуже багато просили допомогти з аналізом. Так виглядає, що відповідальність ділиться порівну, а може навіть і більше на мене. Бо очікується, що саме я можу сказати, як вибудовувати аналіз. І у них (студентів) є велика фрустрація з кількісним аналізом, але у нас є межі, у нас є прописані правила. Ми можемо обговорювати цей аналіз, але ми не можемо говорити, який він має бути. І я постійно на цьому наголошую. Бо я можу їм з цим допомогти, але на кафедрі можуть зрозуміти, що якщо це не викладалося в межах програми, студент  скоріше за все писав роботу не сам.

Є. Складнощі були в тому, що цього року ми дев’ятьом студентам та студенткам відмовили. У нас 6 менторів, і у кожного по 2 людини, і ми мали більше 20 запитів. Ми відмовляли, тому що у нас не збігалися теми, інтереси. Ми не могли провадити обговорення тих тем, що люди просили. І нам довелося відмовляти.

Наразі ваша програма сфокусована на соціологів. Чи вважаєте ви доцільним, щоб така програма була поширена на всі факультети? На вашу думку, чи буде така програма корисною  для інших факультетів, і чи варто такі програми ініційовувати в інших університетах?

Ж. Я маю зробити примітку тут, що на політології є менторська програма. Вона з 2019 року, вони навіть проводять тренінги з викладачами щодо роботи зі студентами.

 

Добре, але якщо про вашу роботу. Ви говорите, що ви отримуєте позитивний фідбек від студентів. Чи хотіли би Ви, щоб така практика менторства була поширенішою в КМА та інших ЗВО?

Р.Л.  Мені було б дуже цікаво порівняти реакції різних кафедр і факультетів на подібну  програму. Я, як заангажована людина, вважаю, що безсумнівно такі речі повинні бути на інших спеціальностях та в інших закладах. Для мене це виключно позитивна річ, і мені здається, що вона веде до позитивних результатів. Тож здається логічним, що її варто поширювати.

Р.С. Я зі свого боку додав би таке. Я також дуже заангажована людина, і погоджуюся, що такі речі повинні бути, і дуже добре, коли вони є, і щоб вони відбувалися на інших кафедрах чи факультетах. Проте тут є кілька “але”… Якщо коротко – всьому свій час. Якщо така програма не утворилася на інших факультетах, то є причина. У цій програмі ініціатива пішла від випускників. І як на мене, форсувати таке може бути трохи ризиковано. Одна із притаманних рис цієї менторської програми – це протиставлення надто формалізованим, забюрократизованим  системам. Часто буває так, на превеликий жаль, що курсова робота стає дуже формальною річчю, і вона потрібна тільки для того, аби отримати оцінку чи диплом. І ця програма є чимось на кшталт антиподу цієї моделі, і відповідні сама по собі вона не є нав`язаною правилами.

Звісно, можна дати сам поштовх, розказати про існування такої програми, і можливо, хтось цим загориться, і теж таке створить. Але ось що не повинно статися, що це там якась умовна Вчена рада в Могилянці подумає, що така програма – це корисно. Ось давайте її створимо, і за це будемо давати години відпрацювання. Якщо така штука створиться, вона стане більш структурованою. З одного боку, це круто, але тут треба бути обережним, щоб залишити живу складову цього проєкту. Головне – не втратити мету. І якщо все це зберегти, і воно буде так працювати – це буде круто. І я впевнений, що це допоможе не тільки соціологам. Проте наприклад, факультет правничих наук, як я пам`ятаю, – вони не пишуть дипломні роботи, вони здають екзамени. Тому для правників це буде інший формат. Щось таке за духом очевидно потрібне, але як краще реалізувати ідею. – це вже залежить від кожного.

Є. Я повністю погоджуюся зі всім сказаним. Мені здається, що наразі у нас така лампова атмосфера, і брати певну відповідальність за розширення, мотивувати людей приєднатися –  поки немає можливостей та механізмів. Також, постає питання у самовідтворенні цієї програми на одному факультеті. Ми надаємо підтримку у форматі peer-to-peer, проте рано чи пізно ми вже не будемо peer. Нам вже буде складно грати цю роль, і ми не будемо розділяти проблеми. І тут вже треба думати про самовідтворення цієї програми. 

Я хотіла поговорити трохи про якість освіти. Перше моє питання: яка, на вашу думку, роль студентів у системі забезпечення якості освіти? І взагалі, чи є вона?

Є.  Я вірю у дуальність системи освіти та людей, які там навчаються. Я вірю у те, що не тільки система диктує правила, але й люди  диктують свої правила та умови цій системі. Я вважаю, що роль студентів першочергова. Вони можуть багато чого, від них багато що залежить.

К. Вони відтворюють цю систему або пропонують щось нове.

Р.С. У КМА неодноразово доводили, що студенти є активними і можуть на щось впливати. На освітньому рівні, КМА є одним із університетів, де студенти впливають на навчальний процес. І це дуже круто, і це має бути. Студенти мають впливати на освітній процес, бо він для них створений.  Яким чином це має відбуватися, це окреме питання. Ну я, наприклад, був членом Ради факультету. І це один із прикладів, яким чином студент може бути залученим до формування якихось процесів в університеті. Голос студента може бути вирішальним в деяких питаннях.

Є. Я знаю, що кафедра соціології цього року опитувала своїх випускників щодо їхнього навчання в університеті. І зараз кафедра піару запустила опитування для випускників їхніх сертифікатних програм, аби оцінити навчальні курсу.

Р.С. До теми, чи варто студентам впливати на освітній процес, – звісно варто. Вони є важливими стейкхолдерами освітнього процесу. Тому і зараз такими важливими є опитування студентів та випускників. В Університеті Торонто, у якому я навчався, збирали відгуки студентів під кінеь кожної прослуханої дисципліни.

У мене до Вас останнє запитання. Ви всі  – випускники бакалаврської програми в Могилянці, хтось із вас й далі планує залишатися в академічному контексі. Яка, на вашу думку практичність освіти? Якщо коротко – для чого нам вчитись?

Р.Л. Щоб вчитися розв’язувати проблеми, які ми ще не знаємо, що перед нами постануть.

Дякую. Романе?

Р.С Я на це питання можу відповідати стільки ж, скільки і тривало все це інтерв’ю. Якщо дуже коротко: та програма, яку ми всі закінчили, дає соціологічну уяву. Якщо говорити загалом про університетську освіту, –  тут взагалі немає однієї правильної відповіді. На цю тему можна дуже багато дискутувати. З одного боку, можна говорити про якісь «хард скіли”.  Ти навчаєшся якимось теоретично-прикладним речам, і потім можеш їх використовувати надалі.  З іншого боку, – це ідея про те, що людина формує свій світогляд і цінності. Те, що я ціную найбільше, це те, що університет змінив шлях мого мислення. Він його збагатив, і я це дуже ціную. Світогляд став ширшим, а критичне мислення стало кращим.

Дякую. Катерино, ваша думка?

К. Я повністю погоджуюсь з двома Романами. Але я би дещо додала. Мені дуже подобається думка, вона не моя, проте все ж. Вона полягає в тому, що навчання виховує вміння вирішувати проблеми, і виховує здатність продовжувати. Тобто навчання формує витривалість. І ось навчання виховує в нас цю річ, що коли нам дуже складно, і ми хочемо зупинитися, і кинути – у нас є терпіння продовжувати щось робити. І це стосується усіх сфер життя, не тільки освітніх чи кар’єрних.

Дуже дякую. Євгене?

Є. Мені дуже подобається, що тепер в Україні де-юре немає вищих навчальних закладів, а є заклади вищої освіти. І ця зміна фокусу мені видається дуже важливою. Бо ми говоримо про певну освіту, про певне середовище, де людина буде пізнавати світ, а не середовище, де вона буде отримувати лише певні навички. Навички – це не все, що може дати університет. І мені подобається це усвідомлення світу, і що роль університетської освіти в тому, що я навчаюся мислити та бачити світ та людей. Я думаю, що зараз багато університетів лише стали на цей довгий шлях зміни формату від навчання до освіти. І це  – позитивна зміна. 

 

 

 

Матеріал підготувала асистентка проєкту “Ініціатива академічної доброчесності та якості освіти” Москалевич Євгенія